Цього року я зіткнулася з серйозними проблемами зі здоров’ям. І це не дивно, адже 15 років важкої праці на заробітках позначилися на моєму організмі. А ще я не молода, мені вже 67 років. Я завжди віддавала себе роботі, не звертаючи увагу на власне здоров’я, все заради доньки.
Катя — моя єдина дитина, вона для мене найцінніше, що є. Її батько покинув нас, коли почалися труднощі. Катя була маленька, часто хворіла, багато плакала, а я була завжди зайнята. Якось Роман сказав:
— Мені теж потрібно увагу!
— Але ти ж розумієш, що дитина маленька. Потім буде легше!
Та він не хотів чекати, і, зрештою, знайшов увагу на стороні. Спочатку зраджував, а коли я дізналася, просто обрав іншу. Ми розлучилися, і я вирішила, що тепер житиму тільки заради своєї дитини. Спочатку чоловік давав мені гроші, але потім сказав, що більше не може, бо його нова пасія чекає дитину.
Я боролася, як могла, але постійно переживала, що не можу купити донечці гарного одягу, дати все, чого вона хоче. Коли Катя вступила до університету, подруга переконала мене поїхати до неї в Італію.
— Ти так ніколи не виберешся з бідності! Я швидко знайду тобі роботу!
Я поїхала, спочатку висилала Каті гроші на навчання. А потім вона зустріла Юру. Мені він не дуже сподобався, і я не могла зрозуміти, чому вона так поспішала. Та хто мене слухав? Вони одружилися, і я навіть дала гроші на весілля. Згодом вирішила допомогти їм з квартирою. Я планувала купити невелику однокімнатну, але Катя зателефонувала і сказала:
— Мамо, Юра знайшов чудову квартиру, трикімнатну!
— Але ж вона, мабуть, дуже дорога. Я не маю таких грошей!
— Мамо, вони дають виплату, можна буде дати половину, а решту — через рік. Подумай, як зручно! Нам з однушки не обійтися, ми дітей хочемо, а ти зможеш до нас приїжджати.
Я погодилася. Сума була велика — 35 тисяч євро, але довелося працювати п’ять років, щоб повернути ці гроші. До того ж я ще допомагала їм з дрібними витратами. Народились онуки, і молодим було справді важко.
Але коли почалась пандемія, я не могла знайти роботу. Та й сама почала хворіти, тому вирішила повернутися додому. Жила у своїй старій хаті, навіть ремонт не могла зробити. Ті гроші, що залишились, я тримала «на чорний день».
З роками здоров’я погіршувалося, і я вирішила пройти нормальне обстеження. Зателефонувала доньці і сказала, що приїду пожити у них тиждень. Вона не була проти, я ж за онуками скучила. Приїхала, умови у них гарні: велика квартира, дорогий ремонт, нові меблі. Але через два дні за вечерею зять сказав:
— Якщо хочете у нас зупинитись — платіть!
— Як це?
— Ну, ночувати — це одне, а ось жити цілий тиждень — вже інше. Комунальні ж платити треба, тому хоч 200 гривень за день.
Мені стало так прикро. Я ніколи не думала, що таке доживу. Юра живе у моїй квартирі, і має нахабство так говорити? Я все розповіла подрузі.
— Це ти сама винна. Не треба було їм на житло гроші давати. А як вже дала, треба було вимагати, щоб квартиру записали на тебе.
Тепер я не знаю, як спілкуватися з молодими. Більше грошей їм не дам, хіба що на подарунки для онуків. А як ви думаєте, чи нормально таке прохання зятя? Як би ви реагували на це?
