Ще до нашого весілля Олексій переїхав жити до мене. Років кілька тому мої батьки подарували мені невелику двокімнатну квартиру. Вони зробили мінімальний ремонт і врочисто вручили ключі зі словами, що тепер я можу жити самостійно.
Однак моя свекруха, кожного разу приходячи в гості без попередження, поглядала на квартиру з явним несхваленням.
– Хіба твої батьки не могли зробити нормальний ремонт? І меблі якісь дешеві. Та й загалом квартира виглядає просто жахливо! – із презирством говорила вона.
Якось я не витримала і вирішила відповісти:
– А чому б вам не допомогти нам із ремонтом? Мої батьки вже люди літні, пенсіонери, грошей у них небагато. А ви ще працюєте, і робота у вас, наскільки я знаю, хороша.
– Ну звісно, самі нічого не можете! Я чоловіка не маю, а твій чоловік свого батька навіть не бачив. Я сама його на ноги поставила, і тепер ще й вам маю допомагати? У мене немає таких грошей! – різко відповіла свекруха.
Після тієї розмови ми кілька днів не спілкувалися. Але незабаром мовчанка закінчилася. Свекруха знову прийшла до нас і повідомила, що її звільнили з роботи через скорочення.
– Тепер мені буде складно знайти нову роботу. Хто візьме літню жінку, якій до пенсії залишилося кілька років? – зі сльозами в голосі сказала вона.
Олексій запропонував трохи допомагати матері, поки вона не знайде роботу: купувати їжу, оплачувати комуналку та ліки. Ми порахували витрати – виходило 4 тисячі гривень на місяць, сума для нас посильна.
З часом свекруха стала менш критичною до нашої квартири й навіть почала мені допомагати, оскільки я була вагітна. Літом вона знайшла роботу бухгалтера, працювала дистанційно, але зарплата була мінімальна, тож ми продовжували їй допомагати.
Якось вона прийшла до нас із новиною:
– Познайомтеся, це мій новий чоловік – Григорій Петрович. Він недавно переїхав у наш будинок.
Григорій виявився приємним і товариським чоловіком. Він був розлученим, мав дорослих дітей. Разом вони часто гралися з нашою донечкою Іринкою або забирали її до себе, коли ми працювали. Але з часом вони стали уникати цього, щоразу вигадуючи нові причини.
Коли Іринка підросла, ми вирішили віддати її до дитячого садка, щоб вона спілкувалася з однолітками. Але одного разу донька захворіла, а ми з Олексієм не могли взяти відпустку. Пані Марина погодилася посидіти з Іринкою три дні. Але на четвертий ранок її не було. Я зателефонувала, слухавку взяв Григорій.
– Ваша дитина – це ваші проблеми. Не треба нас у це вплутувати! Ми хочемо пожити для себе! – грубо відповів він і кинув слухавку.
Я була шокована. Добре, що директор дозволив узяти вихідний. Ми вирішили найняти няню – сусідка Христина з першого поверху погодилася допомагати, якщо потрібно.
Через кілька днів свекруха знову зателефонувала:
– Сину, машина зламалася, потрібні гроші. Дай хоча б 4 тисячі, а краще на кілька місяців наперед. Григорія звільнили з роботи, а у нас навіть хліба немає!
– Мамо, якщо у тебе немає часу на рідну онуку, то нехай твої фінансові проблеми вирішує твій чоловік, – твердо відповів Олексій.
Хтось скаже, що ми вчинили неправильно, відмовивши у допомозі. Але для нас це принципово: сім’я не повинна бути джерелом нескінченних вимог. У нас є свої обов’язки й маленька дитина!
А ви як вважаєте, ми правильно зробили?
