– Боже, ну де тут все насправді лежить? Неможливо нічого знайти! А де, до речі, те ігристе, яке було у верхній шафці? – пролунало з кухні, і голос явно не належав Вірі.
Віра застигла на порозі, ще навіть не встигнувши зняти другу туфлю.
День і без того був жахливим. Ще один провал на роботі. Три місяці важкої праці над проєктом зійшли нанівець. Начальник кричав так, що здавалось, стіни тремтіли:
– Нуль командної роботи! Ви просто не вмієте ладнати з людьми, Віро!
Ці слова, як отрута, пронизували її думки дорогою додому: – Можливо, він правий? Чи справді я не вмію працювати з людьми? Навіть із Маринкою не вийшло…
– О! Нарешті знайшла! – голос знову долинув із кухні. – І як можна було сховати ігристе за банками з крупою? Хто б міг подумати! У такої правильної дівчинки – і такі схованки.
Віра, пересиливши себе, тихо пішла до кухні. На улюбленій табуретці сиділа незнайома жінка років сорока п’яти. Її бездоганний вигляд – дорогий костюм, доглянуті руки, ідеальна укладка – не залишав сумнівів: перед нею успішна бізнес-леді. На столі стояла та сама пляшка ігристого, куплена Віриним колишнім чоловіком на минулий Новий рік.
– Усе, що залишилося після нього, – з сумом подумала Віра. Їхнє спілкування припинилося одразу після розлучення.
– Ви хто? – запитала Віра, намагаючись звучати впевнено.
Жінка повільно обернулася. Її очі, сіро-зелені, здавалися знайомими. Тільки ось їхній холодний і колючий погляд не мав нічого спільного з теплом, яке випромінювали очі Марини.
– Нарешті! Я вже думала, до ночі доведеться чекати, – промовила незнайомка. – Сідайте, Віро. Нам потрібно поговорити.
Віра застигла на місці, але щось у цій жінці нагадувало їй Марину. Вона напружила пам’ять.
– Як ви тут опинилися? – нарешті вимовила вона.
– Через двері, – незнайомка ледь усміхнулася. – Ключами відкрила. Ось цими, – вона недбало кинула на стіл зв’язку. – Впізнаєте?
Це були запасні ключі, які Віра три роки тому віддала Марині, коли вони ще були найкращими подругами. Віра розгублено запитала:
– Ви їх у Марини взяли? Хто ви?
– Світлана. Її старша сестра, – відповіла незнайомка. Вона зробила паузу і додала: – Марина зараз у лікарні. І знаєте, чому?
– Світлана? – Віра нарешті згадала. Ця жінка була дружкою на весіллі Марини. Тоді Віра звернула увагу на її холодну красу – таку, якою володіють тільки успішні люди.
Слова – – – про лікарню – приголомшили Віру. Вона мовчки слухала Світлану, яка говорила різко:
– Це все ваша правда! Ви думали, що робите краще, відкриваючи їй очі на зради Миколи? А те, що вона через це потрапить до лікарні, вас не турбувало?
Віра опустила погляд. Вона згадала, як дізналася про зради Миколи у фітнес-клубі. Як вагалася – говорити чи ні? Як зрештою вирішила розповісти Марині. Тоді їй здавалося, що правда – це найважливіше.
Світлана не зупинялася:
– А ви хоч задумувалися, чому Микола зраджував? Чи ви знали, що Марина роками не могла завагітніти? Що вона закрилася від чоловіка, а він усе це терпів?
Віра слухала, не в силах знайти слова. Марина ніколи не розповідала їй про свої спроби стати матір’ю. Завжди лише жартувала, що діти почекають.
– Тепер вона в лікарні, – закінчила Світлана. – А він живе там, на стільці біля її ліжка. І знаєте, що читає? Журнал про усиновлення.
Світлана витягла телефон і показала фотографію. На знімку – змарніла Марина в лікарняній палаті. Поруч – Микола, змучений, але не зламаний.
Віра закрила обличчя руками. Вона зрозуміла, що її правда завдала більше шкоди, ніж зради Миколи. Світлана встала, сховала ігристе назад у шафу й сказала:
– Якщо хочете щось виправити, вирушайте до лікарні. Говоріть із Мариною. Але не про правду. Про те, як ви скучили за нею.
На прощання Світлана залишила записку: –306 палата. Квіти не потрібні. Потрібні ви.”
Віра зібралася, викликала таксі і поїхала до лікарні. Її зустрів знайомий запах дезінфекції. Біля дверей палати вона зупинилася, почувши голос Марини:
– Микольцю, не приїжджай. Усе добре, я поїла. Іди додому, виспись нормально…
Віра зітхнула й постукала. Увійшла до палати, зустрілася поглядом із Мариною. Та усміхнулася:
– Віра? Як ти тут?
– Твоя сестра… – почала Віра, але Марина перебила:
– Значить, знайшла мої ключі й ігристе? Ну, я ж тебе знаю. Ти завжди ховала запаси. Ще в гуртожитку…
Вони подивилися одна на одну – і розсміялися. Як раніше. Віра прошепотіла:
– Пробач мені.
Марина обійняла її і сказала:
– Не за правду треба вибачатися. А за те, що так довго не приходила.
Віра відчула, як повертається тепло їхньої дружби. Десь у серці вона знала – тепер усе буде інакше.
