Ольга вирішила привезти обід чоловікові в гараж, але була шокована, коли застала його з жінкою.
Ольга завжди вважала, що знає свого чоловіка краще, ніж він сам себе. Двадцять три роки шлюбу — це не жарт. Вона могла за його диханням зрозуміти, скільки пива він випив учора ввечері, за тим, як він поклав ложку на стіл — злиться чи просто втомився, за тим, як рипіли вхідні двері — поспішає додому чи тягне час. Тому, коли вранці в суботу Сергій сказав: «Сьогодні весь день буду в гаражі, двигун перебирати, лише ввечері повернуся», — вона навіть не засумнівалася.
Вона просто кивнула й запитала:
— Тобі загорнути із собою бутерброди чи привезти нормальний обід пізніше?
— Загорни, — відповів він, не дивлячись їй в очі. — А то я там весь у мастилі буду, незручно.
Ольга усміхнулася. Їй подобалося відчувати себе потрібною. Останніми роками це відчуття приходило дедалі рідше.
Та все ж вона вирішила привезти йому повноцінний обід і витратила ранок на борщ (його улюблений, зі свіжою капустою та ложкою сметани зверху), на свинячі котлети з цибулею, на картоплю по-селянськи, на солоні огірки з власної банки й навіть на узвар із сухофруктів — той самий, який він колись називав «смаком дитинства». Усе акуратно склала, поклала в сумку-термос, одягнула легку куртку й поїхала.
Гаражний кооператив знаходився на околиці міста, за старим заводом залізобетонних виробів. Дорога туди завжди була поганою — ями, гравій, навесні бруд по коліна. Але Ольга звикла. Їй навіть подобалося це відчуття — їхати самій, слухати радіо, думати про те, що ввечері вони сядуть вечеряти втрьох (син обіцяв приїхати на вихідні), і все буде як раніше — спокійно й правильно.
Вона припаркувалася біля знайомих воріт №47. Ворота були прочинені — дивно, Сергій зазвичай зачиняв їх на замок навіть удень. Зсередини долинали голоси. Чоловічий — знайомий, низький, з легкою хрипотою. І жіночий — високий, сміхотливий, з якимись безглуздими інтонаціями, від яких в Ольги одразу звело щелепи.
Вона завмерла з сумкою в руках.
Спочатку подумала, що їй почулося. Може, радіо ввімкнене? Або сусід зайшов? Але потім почула чітко:
— …а я ж тобі казала, що ти все одно не втримаєшся, так?
Сергій засміявся — тим самим коротким, задоволеним сміхом, який Ольга не чула вже років сім.
Вона зробила крок уперед. Ноги стали ватяними.
У гаражі було темно, лише світло від переносної лампи на верстаку та слабке денне світло з маленького віконця під стелею. Сергій стояв до неї спиною, у синій куртці. А перед ним, майже впритул — жінка. Не просто жінка. Дуже доглянута жінка. Років тридцяти п’яти приблизно. Світле волосся до плечей, ідеальна зачіска навіть у гаражі. Біла блузка, вузькі джинси, дорогі кросівки. На безіменному пальці — тонка каблучка. Не обручка. Інша.
Ольга відчула, як термос із їжею в сумці почав тремтіти. Вона міцніше стиснула ручки.
Жінка помітила Ольгу першою.
— Ой… — тихо вихопилося в неї, і вона мимоволі відступила назад.
Сергій миттєво озирнувся.
Кілька секунд усі троє стояли мовчки. Здавалося, час завмер. Чоловік, незнайомка поруч із ним і дружина, яка тримала в руках сумку з обідом, приготованим із турботою та любов’ю.
— Олю… — невпевнено почав Сергій.
Але вона не дозволила йому продовжити.
— Це що таке? — запитала вона спокійно, хоча всередині все стискалося від болю.
Чоловік розгублено відкрив рот, ніби шукаючи потрібні слова.
— Це… Олена. Ми працюємо разом.
— Колега? — перепитала Ольга. — І колеги тепер навідуються до гаража у святкових блузках?
Олена помітно зблідла. Вона хотіла щось пояснити, але лише нервово поправила пасмо волосся.
Ольга повільно поставила сумку на бетонну підлогу. Усередині тихенько дзенькнули контейнери з їжею.
— Я привезла тобі борщ, — звернулася вона до чоловіка. — З м’ясом, як ти любиш. Ще котлети зробила. І узвар. Думала, пообідаєш нормально.
Сергій мовчав.
— Ти ж казав, що весь день ремонтуєш двигун.
— Ремонтував… — ледве вимовив він. — Зранку.
Ольга ковзнула поглядом по верстаку. Розібраний двигун справді лежав на місці. Але інструменти були складені надто охайно, наче до них уже давно ніхто не торкався.
Потім вона подивилася на жінку.
— А ви теж спеціалістка з двигунів?
Олена почервоніла.
— Я лише заїхала ненадовго… хотіла уточнити дещо щодо роботи…
— У суботу? У гаражі? — Ольга ледь помітно посміхнулася. — Справді важливі робочі питання.
Сергій зробив крок назустріч.
— Олю, вислухай мене…
— Не треба, — перебила вона. — Принаймні не зараз.
Вона глянула на сумку з обідом. На мить промайнула думка забрати її або жбурнути геть. Але натомість сказала:
— Їжте. На двох вистачить.
Після цих слів вона розвернулася й попрямувала до виходу.
— Олю! — покликав Сергій.
Та вона навіть не озирнулася.
Біля автомобіля її наздогнали його кроки. Він схопив дружину за руку.
— Зачекай. Нам потрібно поговорити.
Ольга різко відсмикнула долоню.
— Про що? Про те, як довго ти мене обманював? Чи про всі ті «ремонти», поки я вдома чекала тебе з вечерею?
Сергій опустив очі.
— Я не хотів, щоб ти дізналася…
— Але дізналася, — гірко відповіла вона. — І це вже нічого не змінить.
Вона відкрила дверцята машини.
— Я тебе люблю, — тихо промовив він.
Саме ці слова вдарили найболючіше.
Ольга завмерла.
— Люди, які люблять, не змушують почуватися приниженими, — сказала вона, не обертаючись.
Вона сіла за кермо і завела двигун.
Сергій залишився стояти серед гаражів, безпорадно опустивши руки.
Лише від’їхавши достатньо далеко й сховавши гаражі за поворотом, Ольга дозволила собі заплакати. Сльози текли мовчки, одна за одною, падаючи на кермо.
Удома вона не мала сил ні прибирати, ні щось робити. На кухні так і залишилися каструля з борщем, тарілки та банка зі сметаною.
Ольга зайшла до спальні, лягла поверх покривала й довго дивилася в стелю.
Телефон безперервно вібрував від дзвінків. Вона не відповідала.
Через кілька годин надійшло повідомлення від сина:
«Мамо, я вже в дорозі. Буду за годину. Усе добре?»
Вона довго дивилася на екран, а потім написала:
«Приїжджай. Нам треба поговорити».
Після цього Ольга дістала зі шафи стару коробку з фотографіями.
Весілля. Перший Новий рік у власній квартирі. Літній відпочинок біля моря. Маленький Діма на плечах у батька.
Вона переглядала світлини одну за одною, ніби намагалася знайти відповідь на питання, коли все почало руйнуватися.
Потім узяла телефон і набрала номер матері, з якою багато років майже не спілкувалася.
— Алло? — здивувався знайомий голос.
— Мамо… можна я приїду на кілька днів?
На тому кінці запанувала коротка тиша.
— Звісно, доню. Приїжджай.
Поклавши слухавку, Ольга підійшла до дзеркала.
Заплакані очі. Втомлене обличчя. Розтріпане волосся.
Вона подивилася на своє відображення й тихо сказала:
— Ти впораєшся.
Потім дістала дорожню сумку й почала складати найнеобхідніші речі.
Коли Діма повернувся додому, вона вже стояла в передпокої.
— Мамо, що сталося?
Ольга подивилася на сина.
— У твого батька інша жінка, — спокійно сказала вона. — Я поїду до бабусі на кілька днів.
Хлопець мовчав. Потім міцно обійняв її.
— Я поїду з тобою.
— Ні. Залишайся. Вам із батьком ще доведеться поговорити.
— Я не хочу його бачити.
— Не поспішай із рішеннями. Просто побудь тут.
Він неохоче кивнув.
Ольга поцілувала його в голову, як у дитинстві.
— Я подзвоню, коли приїду.
Вона зачинила за собою двері й вирушила в дорогу.
Над містом уже спускалися сутінки. Вогні ліхтарів відбивалися в мокрому асфальті. Попереду чекала довга дорога.
І вперше за багато років Ольга не відчувала, що кудись запізнюється.
Вона просто їхала вперед.
А в гаражі під номером 47 на бетонній підлозі залишилася сумка-термос. Усередині борщ усе ще зберігав тепло.
