У Віри вікна виходили на центральний проспект міста. Щоранку вона любила пити каву з корицею. Затишно вмостившись на широкому підвіконні, вона спостерігала, як потік людей поспішає на роботу.
Вона розглядала вирази облич, намагалася вгадати характер людини за ходою та поглядом.
Віра навчалася на психолога. Це була її друга вища освіта. Вона мріяла допомагати людям.
Час від часу на проспекті з’являлися бабусі зі стаканчиком у руці та просили милостиню.
Сьогодні, допиваючи каву, Віра помітила чоловіка. Він сидів біля входу до метро. Здавалося, що йому дуже холодно.
— Коли піду до інституту, обов’язково куплю йому булочку і дам 50 гривень, — пробурмотіла Віра.
І ось вона вже поспішала, спускаючись сходами, стискаючи в руці гроші. Помітивши чоловіка, вона тихо й непомітно підійшла до нього, збираючись подати милостиню. Але, на свій подив, не побачила жодного стаканчика.
Віра лише хотіла сказати:
— Візьміть, будь ласка…
Як її випередив благородний голос:
— Мила дівчино, дуже вам дякую. Краще купіть мені чаю, а грошей я не візьму. Мені ще тут до вечора сидіти, буду зігріватися чаєм.
Віра часто допомагала бідним і бездомним людям. Вона із задоволенням пішла виконати його прохання.
Купила чай і булочку. До занять залишалося ще трохи часу. Треба було поспішати.
— Візьміть, це вам, — сказала Віра, простягаючи чай і пакет із булочкою.
Чоловік підняв на неї великі блакитні очі. І раптом Віру пронизала думка: звідки я його знаю? Ці очі я вже десь бачила.
— Дуже вам дякую, добра людино! Успіхів вам, — сказав бездомний.
Його одяг був чистий, але видно було, що дуже старий і пошарпаний часом. Волосся недбало вибивалося з-під капюшона.
Задумана, Віра пішла до інституту. Тепер її не полишала одна думка: де я могла бачити цю людину?
День минув чудово. Віра відвідала заняття в інституті. Сьогодні їй ще потрібно було зробити кілька рефератів і підготуватися до контрольної роботи з клінічної психології. Сказали, що іспит прийматиме професор.
Минуло ніч.
І ось уже сонячні промені проникали до затишної спальні.
— Як так? Я запізнююся! Треба швидше бігти!
Віра збиралася дуже швидко.
— Як шкода, що не встигла випити кави.
Її очі шукали вчорашнього бездомного. Але, на диво, на його місці сиділа бабуся.
Віра прибігла до інституту. Подруга вже виходила з кабінету, де проходив іспит. Олена, подруга Віри, сказала, що професор дуже суворий.
— Скоро твоя черга заходити. Подивися список. Ти п’ятнадцята, — показала на кабінет Олена.
— Так, я зараз зайду.
Віра відчинила двері кабінету й оторопіла. Хотіла одразу вийти. Такого здивування вона ще ніколи не відчувала.
— Невже це справді він?.. Не може бути… — розгублено подумала Віра.
Вона завмерла на порозі аудиторії.
— Добрий день. Це справді ви?
Дівчина відразу впізнала чоловіка, якому вчора купувала чай і булочку. Тепер він сидів перед нею в охайному костюмі за столом екзаменатора.
— Ви Віра? — спокійно запитав професор.
— Дуже приємно познайомитися. Проходьте, обирайте білет. До речі, чай і випічка були чудовими. Щиро дякую.
Віра сіла на своє місце, але думки плуталися. Вона ніяк не могла зрозуміти, що відбувається.
— Віро, — звернувся до неї професор, — бачу, вас непокоїть питання, чому ви зустріли мене біля метро в такому вигляді. На вашому місці я теж хотів би почути пояснення.
Він на хвилину замовк, а потім продовжив:
— Багато років тому я працював хірургом. Одного разу до лікарні привезли безхатченка у важкому стані. Людина була непритомна, мала чимало серйозних хвороб. Замість того щоб негайно діяти, я почав зволікати. Мені заважали власні упередження, зверхність і навіть відраза до його зовнішнього вигляду.
Коли ж я нарешті зважився на операцію, було вже запізно.
Професор опустив очі.
— Відтоді цей випадок не давав мені спокою. Совість боліла настільки сильно, що я пообіцяв собі змінитися. Щотижня, щосереди, я виходжу на вулиці міста і сідаю серед тих, кого суспільство часто не помічає. Якщо зустрічаю людей, які потребують допомоги, намагаюся підтримати їх: купую ліки, теплий одяг, їжу.
Він ледь усміхнувся.
— Інакше як вилікувати власну гординю? Іноді найкращі ліки — це зіткнутися зі своїми слабкостями віч-на-віч.
Потім подивився на годинник.
— Ну що ж, Віро, наша розмова затягнулася. Час приймати іспит. Але я впевнений, що ви добре підготувалися. Тому ставлю вам найвищу оцінку.
Він простягнув їй залікову книжку й тепло усміхнувся.
Кожна людина має право на помилку. Та справжнє питання полягає в іншому: чи зуміємо ми зробити правильні висновки зі своїх вчинків, коли життя саме прийматиме у нас найважливіший іспит?
