Я знала, що будинок стоїть порожній, сусіди мені писали про це. Але коли я штовхнула двері й переступила поріг, ноги наче приросли до підлоги.
Порожньо. Голі стіни, гола підлога. Ні буфета, ні столу, ні табуреток. Лише сліди від меблевих ніжок на пофарбованих дошках та цвях, що стирчав зі стіни там, де колись висіло мамине дзеркало. У кутку темніла ікона Казанської Божої Матері — єдине, чого ніхто не торкнувся. Наче хтось виніс із цього дому саме життя, але не наважився зачепити святе.
Я поставила сумку на підлогу — більше ставити її було нікуди. У місті в мене нічого не склалося. На фабриці скоротили, з кімнати, яку я орендувала, попросили виїхати. Я повернулася до Димкового, наче побитий собака, з однією сумкою й майже без грошей. Думала: може, хоч рідні стіни мене приймуть…
Стіни прийняли. Але всередині дому вже нічого не залишилося.
Першою справою я пішла до Райки. Сестра жила в райцентрі, але того дня приїхала в село до подруги. Знайшла я її біля магазину на лавці — у яскравій куртці та з нафарбованими нігтями.
На шиї щось блищало золотом, але я тоді не придивлялася — було не до того.
— Раю, а де речі з дому? Меблі, посуд — куди все поділося?
Сестра примружилася й подивилася на мене своїм звичним поглядом.
— А чого ти чекала, Томо? Поїхала, усе покинула, матір на мене залишила, а тепер з’явилася й питаєш?
Я стояла перед нею, наче школярка перед суворою вчителькою. Райка завжди вміла так говорити, що винною починала почуватися саме я. Ще з дитинства. Вона будь-яку ситуацію могла повернути так, що крайня завжди залишалася Томка.
— Я не кидала. Я працювала, гроші мамі надсилала.
— Гроші! — Райка коротко засміялася. — А хто до неї через день їздив? Хто продукти возив, по лікарях тягав? Я! З райцентру моталася сюди, поки ти в місті своє життя влаштовувала.
І це було правдою. Заперечувати я не могла. Без Райки матері особливо в останній рік було б важко. Але до чого тут речі?
— А буфет де, Раю?
— Буфет і стільці я Клавдії віддала, бо вони були вже непотрібні. Посуд — кому що. Шафа розсохлася, пустила її на дрова. А що, треба було, щоб усе тут гнило й жуків годувало?
Непотрібні… Маминий різьблений буфет із темного дерева, з красивими ручками. Мама берегла його, щосуботи витирала пил, виставляла за скло святкові чарки. Непотрібний…
Хотілося сказати щось різке, але я прикусила язика. Не час, подумала я. І не місце для сварок.
— Мама не просила тебе роздавати її речі, — тихо сказала я, повернулася й пішла.
Услід почула:
— Та ще дякуй, що будинок не розвалився! Я за ним доглядала!
По дорозі додому я зупинилася біля хвіртки діда Матвія, нашого сусіда, який знав нашу родину все життя. Старий сидів на призьбі й мружився на сонце. Його руки були схожі на коріння дерев — темні, вузлуваті, пальці покручені артритом.
— Чули, Матвію Павловичу? Райка мамин буфет віддала.
Дід зняв кашкета, почухав потилицю й знову вдягнув.
— Не віддала, Томо. Продала. За пляшку. Я бачив, як його виносили. Клавдія ще свого чоловіка покликала, щоб допоміг.
За пляшку. Маминий буфет — за пляшку.
У мене затремтіли руки, але я сховала їх у кишені й пішла далі, в порожній дім, де навіть сісти не було на що.
Несподівано почав накрапати дощ. Небо стало низьким, сірим і важким.
Через кілька днів я вже потроху облаштовувалася. Розкладачку приніс Матвій Павлович, стіл ми збили з дощок, які я знайшла в сараї. Зі старого простирадла зробила фіранки — хоч якийсь затишок. Посадила в палісаднику цибулю, повиривала кропиву, що вже виросла майже до грудей. Будинок потроху оживав.
У суботу ближче до обіду Райка заявилася без попередження. І не сама — з нею прийшли дві сусідки, Валя й Катерина.
Зайшла, окинула поглядом кімнату й голосно пирхнула:
— Ну що, облаштувалася? Розкладачка, стіл із сараю… Краса. А в місті що, зовсім прогоріла?
Я промовчала й відвернулася до вікна.
— Дівчата, ви тільки подивіться, — звернулася Райка до сусідок. — У місті бідувала, а тепер сюди прибігла. На готовеньке. А будинок, між іншим, спільний. Я теж тут господиня й теж мамина дочка.
Валя відвела очі, Катерина ніяково кашлянула. Їм обом було незручно, але Райку це не хвилювало. Вона ходила кімнатою, наче власницею була саме вона, заглядала в кути, торкалася стін.
І тут я побачила.
На її шиї висіла тоненька золота цепочка з маленьким хрестиком. Я одразу впізнала її. Мама носила її все життя. Батько подарував на весілля. Мама завжди говорила:
— Це від батька. Останнє, що від нього залишилося.
У мене стислося під грудьми. Уже потім я зрозуміла: саме в ту мить у мені щось перевернулося. Але тоді я просто дивилася на цю цепочку, на Райчину повну шию, на хрестик, що погойдувався під час кожного руху. І мої руки самі стиснулися в кулаки.
— Раю, — сказала я, — зніми цепочку. Вона мамина. Батько подарував.
Райка завмерла. Її рука сіпнулася до шиї.
— Мама сама мені її віддала! — випалила вона.
— Мама за все життя жодного разу її не знімала. Жодного разу, Раю. І при Валі, і при Катерині кажу: зніми. Чи совість не мучить?
Райка густо почервоніла — від шиї до самого лоба. Але цепочку не зняла. Схопила сумочку й вискочила на ґанок. Сусідки тихо пішли за нею, навіть не попрощавшись.
Увечері зайшов Матвій Павлович. Сів на табуретку, яку я випросила назад у Клавдії. Мовчав, грів руки об коліна. Потім, не піднімаючи очей, сказав:
— Ти, Томо, за ікону заглянь. Мати твоя не проста була. Перед самою смертю мені сказала: «Якщо що — нехай Томка за іконою подивиться». Я тоді не зрозумів, до чого це. А тепер думаю — саме до цього.
Я подивилася на ікону в кутку. Богородиця дивилася суворо, потемніла від часу. Але лізти за неї не стала. Не при Матвії Павловичу. Не того вечора. Щось усередині підказувало: не поспішай. Ще настане потрібний момент.
І цей момент настав через тиждень.
Райка приїхала на чужій машині — білій, запиленій, з пом’ятим крилом. За кермом сидів кремезний чоловік у шкіряній куртці з важким обличчям і маленькими очима.
Він вийшов, оглянувся й копнув черевиком ґанок.
— Фундамент так собі, — кинув він господарським тоном.
Райка йшла за ним і сяяла.
— Томо, я вирішила. Будинок продаємо, гроші поділимо навпіл. Ось Геннадій Сергійович — покупець. Дає хорошу ціну.
Чоловік уже ходив по кімнатах, стукав по стінах, щось бурмотів, заліз на горище, заглядав у сіни. Наче мене тут узагалі не існувало. Наче це не мій дім. Не мамин. Не батьківський.
Я стояла посеред порожньої кімнати, де мама лежала перед тим, як ми її втратили, і дивилася, як чужа людина мацає наші стіни. Хоч надворі стояла спека, а лопухи біля паркану виросли на повний зріст, мене почало морозити.
Досить.
Я підійшла до ікони. Обережно зняла її обома руками. За нею, у ніші, лежав конверт. Пожовклий, зі щільного паперу. А на ньому маминим почерком було написано:
«Тамарі».
Руки в мене не тремтіли. Ні, навпаки — були напрочуд спокійні. Я обережно розкрила конверт і дістала аркуш. Упізнала мамин почерк. Усередині лежав заповіт, офіційно завірений нотаріусом. У документі було чітко зазначено: будинок і земельна ділянка переходять Тамарі Іванівні Сьоміній. Тобто мені.
На ґанку вже стояли Матвій Павлович і Валя. Вони почули галас і підійшли ближче.
— Раю, — звернулася я до сестри, — цей дім належить мені. Такою була мамина воля. Ось її заповіт, усе оформлено належним чином.
Матвій Павлович одразу підтвердив:
— Так і є. Заповіт справжній. Я був свідком. Вона сама казала: будинок залишає Томі.
Райка застигла на місці. Губи трохи прочинилися, руки безсило опустилися. Чоловік у шкіряній куртці теж завмер, переводячи погляд то на документ, то на Райку, то на мене.
— Геннадію Сергійовичу, — спокійно сказала я, звертаючись до покупця, — будинок не продається.
Треба віддати йому належне: сперечатися він не став. Мовчки розвернувся, сів у машину й поїхав, здійнявши за собою хмару пилу на ґрунтовій дорозі. Райка залишилася стояти мовчки. Такою я її ще не бачила — без криків, без сварок.
Через деякий час вона процідила крізь зуби:
— Мама завжди любила тебе більше.
— Ні, Раю. Вона однаково любила нас обох. Але цей дім заповіла мені. І поки ти не повернеш усе, що винесла звідси, дорога до цього будинку для тебе закрита.
Сестра нічого більше не сказала. Вийшла за хвіртку, та грюкнула на іржавих завісах і завмерла.
Зиму я пережила. Влаштувалася на пів ставки в райцентрі, а навесні посадила город: картоплю, моркву, буряк. Згодом завела козу й назвала її Муркою. Потроху підробляла — продавала врожай і займалася рукоділлям.
Матвій Павлович допомагав, як міг. То паркан полагодить, то дров нарубає. Ніколи нічого не питав. Просто приходив, мовчки робив свою справу й так само тихо йшов.
Райка перебралася до райцентру. Відтоді від неї не було ні дзвінків, ні звісток. Ланцюжок матері вона так і не повернула. Сусіди розповідали, що вона скаржиться всім підряд, ніби сестра вигнала її з рідного дому.
А я іноді сідаю на мамину табуретку — єдину річ, яку вдалося повернути, — дивлюся на ікону в кутку й думаю: чи передбачала мама, що все так складеться? Можливо, саме тому вона сховала конверт за іконою, щоб його знайшла тільки та людина, якій цей дім був справді потрібен.
Будинок стоїть і досі. Живий, теплий, хоч і напівпорожній. А от сестри в мене більше немає.
І часом я ловлю себе на думці: а може, варто було погодитися на її пропозицію? Продали б дім, поділили гроші навпіл… Можливо, тоді вдалося б зберегти наші стосунки…
