Батько пригальмував біля шкільних воріт.
— Сергію, коли ти вже візьмешся за розум? — Володимир Петрович повернувся до сина. — Мені щотижня телефонують: то ти урок зірвав, то вчителеві нагрубив. Тобі вже п’ятнадцять! Дев’ятий клас на носі!
— Зрозумів, тату, — кивнув підліток і вискочив із машини.
Сергій махнув батькові рукою й побіг до школи, усміхаючись про себе. Тато завжди так переживає, а даремно. Вчиться він нормально, математика й фізика даються чудово. Англійська кульгає, ну й що? Іспит усе одно складе. А якщо щось — тато допоможе, у нього ж зв’язки є. Володимир Петрович володів мережею продуктових магазинів і регулярно допомагав школі. Тому вчителі терпіли витівки його сина, лише іноді для годиться скаржилися.
Того дня дев’ятикласники дізналися, що їхня вчителька англійської Марина Олегівна потрапила до лікарні. Клас, звісно, зрадів.
— Не поспішайте радіти, — суворо сказала завуч Ірина Володимирівна. — До вас прийде нова викладачка. І з нею ви точно не розслабитеся. Вона працювала у виправній колонії.
— У тюрмі, чи що? — захихотів хтось із хлопців.
— У колонії для підлітків викладала англійську. Характер у неї залізний. Тож готуйтеся.
Наступного дня до класу увійшла Олена Сергіївна. Зовні вона зовсім не виглядала суворою: невисока, струнка, з каштановим волоссям і спокійними сірими очима. Дев’ятикласники зітхнули з полегшенням — завуч, мабуть, даремно лякала.
Та Олена Сергіївна виявилася міцним горішком. Жодні провокації на неї не діяли, зривати уроки не виходило. Достатньо було одного її погляду — суворого й проникливого. При цьому пояснювала вона так, що розумів навіть найслабший учень. Поступово клас почав її поважати.
Лише не Сергій. Нова вчителька йому не подобалася, і він продовжував пустувати: то сховає словник, то не напише контрольну. Навіть однокласники дивувалися.
— Чого ти до неї причепився? — не розуміли хлопці. — Вона ж нормальна.
— Просто не подобається мені вона, — відповідав Сергій.
Він був упевнений, що все, як завжди, зійде йому з рук. Тато все владнає.
Але до грудня стало зрозуміло: за чверть Сергію загрожує двійка. Батьків викликали до школи. Олена Сергіївна спокійно пояснила:
— Сергій зовсім не займається. За весь час жодного домашнього завдання, жодної контрольної роботи. Просто здає порожні аркуші. Через пів року НМТ, а він нічого не знає.
— Але в попереднього вчителя все було нормально! — обурився Володимир Петрович. — Ніколи проблем не виникало, була тверда четвірка.
— Не хочу критикувати колегу, — відповіла Олена Сергіївна, — але перший же тест показав величезні прогалини в знаннях. Можливо, Сергій сильний у точних науках, але з мовами в нього складно.
Директорка опустила очі. Вона знала правду: Сергія з усіх предметів «витягували». Причина — заможний батько.
Вдома Володимир Петрович обурювався:
— Тільки прийшла — і вже вчить життя! Треба щось робити.
— Поговори з директоркою, — радила дружина Ольга. — Як так можна? З усіх предметів четвірки, а тут двійка!
— Я вже говорив. Директорка сказала, що ця Олена залишиться до кінця року. Але ти б бачила цю жінку! Маленька, тендітна, а дивиться так, ніби я їй нічого не можу зробити.
— Ти ж школу спонсоруєш! І комп’ютери купив, і нові меблі…
— Говорив я їй про це. А вона лише посміхнулася й відповіла, що від комп’ютерів знань у голові сина більше не стане.
— Нахабна яка! Треба її звільнити.
Сергій чув усю розмову й теж обурився. Як вона сміє не зважати на нього — сина шанованого бізнесмена! Треба щось робити. І в голові п’ятнадцятирічного підлітка визрів план помсти.
Невдовзі Сергій дізнався, де живе вчителька. Простежити було нескладно. Олена Сергіївна мешкала у старій п’ятиповерхівці. Побачивши обшарпаний під’їзд, Сергій усміхнувся — і ця жінка повчає його життя, а сама живе майже в нетрях?
У місцевих хлопчаків він дізнався номер квартири.
— А, новенька… — пригадали вони. — Вона недавно переїхала. На першому поверсі.
Сергій оглянув вікна. Старі рами, без ґрат. Він усміхнувся — інших навчає, а сама…
Наступного вечора він прийшов із цеглиною в руці. Зараз розіб’є шибку! Нехай мерзне, зима ж! Так їй і треба.
Сергій підійшов ближче, озирнувся — нікого. Прицілився. І раптом помітив рух у кімнаті. Вирішив зазирнути у вікно, а ще й зняти все на камеру — викладе в інтернет, буде сміху!
Він став на лавку, заглянув у вікно — і завмер.
У невеличкій кімнаті зі старенькими меблями було лише двоє: Олена Сергіївна та хлопець приблизно Сергієвого віку. Підліток сидів у інвалідному візку.
Жінка обережно розтирала йому ноги. Потім підхопила сина під руки, міцно притиснула до себе й допомогла підвестися.
— Мам, усе… більше не можу, — долинув до Сергія голос крізь прочинену кватирку.
— Синочку, треба ще трохи постояти, — лагідно, але наполегливо відповіла Олена Сергіївна. — Лікарі попереджають: якщо перестанемо займатися, м’язи зовсім ослабнуть.
Вона обережно посадила хлопця назад у крісло.
— Мамо, пора змиритися! Я ніколи не зможу ходити! — з відчаєм вигукнув він.
— Ні, Артеме, ні! — майже благально промовила жінка. — Ти ще побачиш, усе зміниться!
— Досить! Ми ніколи не зберемо стільки грошей на операцію! А ці вправи нічого не дадуть…
Хлопець не витримав і заплакав. Олена Сергіївна, сидячи поруч і обіймаючи його, теж розридалася.
А Сергій стояв за вікном і не міг повірити власним очам. Невже ця сувора, незламна вчителька плаче?
Він раптом забув, навіщо прийшов. Виявилося, у неї син прикутий до візка. І живуть вони зовсім небагато.
Сергій опустив погляд на цеглину у своїй руці. Він ішов помститися за образу. Адже його, сина відомого підприємця, фактично виставили дурнем.
Та зараз усі його претензії здавалися дріб’язковими. Він уявив, як цеглина летить у шибку, як розлітається скло, як лякається хлопець у візку…
І йому стало соромно. Так, він бешкетник. Але не негідник. Завдавати болю тим, кому й без того важко, він не міг.
Сергій жбурнув цеглину в замет і щодуху побіг до метро.
Удома він ніяк не міг викинути з голови побачене. Перед очима стояв світловолосий хлопець, який плакав у кріслі, і Олена Сергіївна зі сльозами на очах. Що ж сталося в цій родині? Про яку операцію вони говорили?
Хлопця звали Артем. Сергій вирішив знайти його в соціальних мережах. Незабаром це вдалося. Артемові було чотирнадцять років. На фото він виглядав життєрадісним підлітком: ось грає у футбол, ось їздить велосипедом, ось сміється з друзями. Жодних ознак проблем зі здоров’ям.
Сергій написав йому коротке повідомлення. Через добу Артем відповів. Зав’язалося листування. Виявилося, у них багато спільного — комп’ютерні ігри, фільми, музика.
— У мене колись теж був великий будинок, — якось написав Артем. — А потім усе розсипалося.
— Якщо хочеш, можеш розповісти, — обережно відповів Сергій.
І Артем поділився своєю історією. Чотири роки тому вони з батьками жили в іншому місті. Батько мав транспортний бізнес, родина мешкала у просторому котеджі, а сам Артем навчався у приватній школі. Потім батько пішов до іншої жінки та фактично виставив дружину із сином за двері.
— Ми тимчасово переїхали до маминої подруги. Їхали туди на таксі, і в нас врізалася вантажівка. Найбільше постраждав я — травмував хребет. Лікарі сказали, що потрібна операція. Дуже дорога. Мама повідомила про все татові. Але він навіть не приїхав. Сказав, що в нього тепер нова сім’я, а ми для нього більше ніхто. І грошей не дав.
— Який же він… — написав Сергій, навіть не знаходячи слів. Він не міг уявити, щоб у його родині сталося щось подібне. Його батько завжди був готовий зробити для нього все.
— Операцію так і не провели. Мама переїхала до квартири, яка залишилася від бабусі, влаштувалася на роботу. А я залишився у візку. Лікарі кажуть, що шанс є, але лікування дуже дороге. Благодійні фонди нам відмовили.
Сергій зрозумів, що тема болюча. Він навіть уявив, як Артем зараз сидить перед монітором і стримує сльози. Але як допомогти, він не знав.
Рішення народилося саме собою. Увечері Сергій розповів батькам про Артема.
— У цієї вчительки хвора дитина? — важко зітхнув Володимир Петрович. — Шкода хлопця.
— Як можна покинути власного сина? — похитала головою Ольга. — Які ж люди бувають…
— Сергію, а скільки коштує операція? — поцікавився батько.
— Володю, ти ж не збираєшся допомагати цій жінці? — здивувалася дружина. — У тебе теж не безмежні можливості.
— Катю, я лише хочу дізнатися.
Точної суми Сергій не знав. Тоді Володимир Петрович вирішив поговорити з Оленою Сергіївною особисто.
Одного вечора він прийшов до школи. Учителька саме перевіряла зошити.
— Володимире Петровичу, — привіталася вона. — Це щодо Сергія? До речі, останнім часом він змінився, почав працювати. Думаю, усе налагодиться.
— Я прийшов не через це, — відповів чоловік, сідаючи навпроти. — Я дізнався, що вашому синові потрібна операція. Наші хлопці познайомилися в інтернеті.
— Артем казав, що листується з якимось хлопцем, але я й подумати не могла, що це Сергій, — здивувалася Олена.
— Саме він. Мій син дуже переживає за Артема. І я теж не можу залишатися осторонь. Скажіть, яка сума потрібна?
— Це дуже великі гроші, — тихо відповіла жінка. — Мені навіть незручно називати цифру.
— Все одно скажіть, — м’яко наполіг Володимир.
Сума виявилася чималою, але цілком реальною. Володимир Петрович подумав, скільки зможе виділити сам, а скільки попрохає у партнерів.
Він узяв реквізити та попрощався. А Олена Сергіївна ще довго дивилася йому вслід. Виявляється, він зовсім не такий, яким здавався. А вона вже встигла записати його до категорії самовпевнених людей — таких, як її колишній чоловік, який міг допомогти, але вибрав інше життя.
Наступного дня Володимир Петрович зібрав працівників своєї мережі магазинів і розповів історію Артема, якому потрібне лікування, а рідний батько відмовився допомагати.
Люди були приголомшені. Уже наступного дня головна бухгалтерка буквально вбігла до його кабінету.
— Володимире Петровичу, усі співробітники погодилися відрахувати по десять відсотків від зарплати!
— Десять відсотків? — здивувався він. — Тоді ми точно впораємося!
Незабаром необхідну суму вдалося зібрати. Операцію призначили у спеціалізованій клініці. У день від’їзду проводжати Олену Сергіївну з Артемом прийшла вся родина Володимира Петровича.
— Дякую вам, — уже вкотре повторювала вчителька.
— Та ви ніби прощаєтеся назавжди! — засміялася Ольга. — Повернетеся після лікування — тоді й подякуєте!
Ольга пишалася чоловіком. Про нього та його працівників навіть писали місцеві газети.
Сергій був щасливий: Артем отримає шанс ходити! Вони по-справжньому здружилися. Сергій часто приходив до них у гості, ближче познайомився з Оленою Сергіївною, яка виявилася чудовою людиною. Вона додатково займалася з ним англійською, і вже наприкінці чверті він став одним із найкращих учнів.
— Оце так, — сміявся Сергій, сидячи в них удома перед від’їздом. — Хотів познайомитися з цікавим хлопцем, а в результаті мене ще й уроками завантажили.
— А ти як думав? — усміхнувся Артем. — Я ще з першого повідомлення зрозумів, що з англійською в тебе проблеми.
— І чому не послав мене з моєю безграмотністю?
— Бо ти одразу здався мені класним хлопцем, — щиро відповів Артем.
Сергій задоволено посміхнувся. А про те, що одного зимового вечора стояв під їхнім вікном із цеглиною в руці, він так нікому й не розповів.
Надто соромно було згадувати про це.
