Олена Петрівна весною повернулася до своєї невеличкої хатини в селі. Хоч місцями ще й лежав сніг, погода була досить теплою. Попри свої сімдесят років, жінка залишалася активною та енергійною.
Вона занесла до хати свою валізу на коліщатках — подарунок від невістки. Спочатку не хотіла брати її, але син Олександр наполіг:
– Раптом Андрійко зі Світланою тебе знову не зустрінуть із автобуса. А так сама покотиш валізу, не треба буде нести речі в руках. Може, все-таки почекаєш до вихідних? Ми заберемо тебе машиною.
– Ні, сину, хочу автобусом, як завжди. Нічого вас турбувати через таку дрібницю, – заперечила мати.
Однак Андрійко зі Світланою дійсно не зустріли її…
Її старший син мешкав у тому ж селі, лише за десять будинків, але приходив рідко. А його дружина взагалі уникала відвідувати свекруху — вдома роботи багато, а ще й матері чоловіка допомагай!
Олена затопила піч і взялася до прибирання. Через кілька годин хатина блищала чистотою. Жінка сіла на кухні з чашкою чаю, глянула у вікно й завмерла: доріжкою до неї йшли Андрій зі Світланою.
– Привіт, мамо! – радісно сказав син, заходячи в хату. – Ну що, повернулася? Ми ж казали, що місто — не для тебе.
Хотів було пройти далі у взутті, але мати зупинила його поглядом.
– Знаєш, я не люблю, коли в хаті ходять у брудному, – нагадала вона. – Знімайте взуття, а я вас чаєм із міськими гостинцями пригощу.
Світлана лише знизала плечима, побачивши пакунок із подарунками. Замість подяки вона пробурчала:
– Хто це купував? Смаку ніякого. Думають, що нам у селі й так згодиться!
Андрій зніяковіло намагався заспокоїти її й переключив розмову:
– Мамо, ти тепер назовсім у селі залишаєшся чи знову до міста поїдеш?
– Подивлюся, сину. В місті мене добре приймають, а тут – дім рідний.
– От і добре! Ми з ремонтом тобі допоможемо, оновимо все.
– Навіщо? У мене й так усе гаразд, – заперечила мати.
Але син наполягав: хоч вікна замінити, двері хороші поставити, та й гараж відремонтувати. Олена Петрівна, не бажаючи сперечатися, лиш усміхалася.
За місяць до неї приїхав Олександр із дружиною. Вони любили бувати у матері, насолоджуватися її гостинністю.
– У вас тут краса! – захоплювалася невістка. – А взимку до нас приїжджай. Кімната твоя чекає.
– Дякую, діти, але я вдома краще. А валіза у мене модна, може, й на море колись поїду, – жартувала Олена.
У цей час Андрій вирішив збудувати новий гараж, але не мав достатньо грошей. Дружина Світлана підбурювала його взяти допомогу в Олександра. Сварки в їхній родині ставали частішими, особливо коли справа заходила про майбутній спадок.
– Дім матері треба нам залишити, – заявила Світлана. – Вам він не потрібен.
Ці слова обурили Андрія. Він вирішив перебратися до матері й жити окремо від сварливої дружини. Машину й інструменти забрав із собою.
Після розлучення Андрійко взявся до роботи: збудував новий гараж на місці старого, замінив матері вікна та двері. Грошей у нього вистачало, адже тепер жив без Світлани, яка завжди вимагала нового одягу, меблів і ремонту.
Олена Петрівна, як і раніше, навідувалася до дітей у місто. Її хатина залишалася затишною, а життя – спокійним. Андрій, хоча й пережив розлучення, почувався щасливішим.
А Світлана? Вона лишалася невдоволеною: старі вікна, двері, одягу немає… Але Андрій повертатися до неї не хотів.
