Ми сиділи вдома. Прийшли друзі, нічого особливого. Шашлики, салати, розмови про відпустку й постійне подорожчання всього навколо. Звичайний вечір. І в якийсь момент мій співмешканець, якому тоді було п’ятдесят, вирішив, мабуть, продемонструвати своє почуття гумору.
— Ні, я просто хвилююся за тебе, — продовжив він із посмішкою. — Такі фасони ж більше пасують струнким.
Хтось напружено засміявся. Хтось удав, що нічого не почув.
А я посміхнулася.
Так, саме посміхнулася.
Зараз мені хочеться повернутися в той вечір і запитати себе: «Дівчинко, навіщо ти це проковтнула?» Але тоді я, як завжди, вирішила не влаштовувати сцен.
Хоча це був далеко не перший випадок.
Спочатку все виглядало майже невинно.
— Тобі б менше булочок їсти.
— У твоєму віці вже треба стежити за собою.
— Я ж тобі добра бажаю.
Потім з’явилися жарти при сторонніх.
— У неї апетит, як у будівельника після зміни.
— Якщо ми застрягнемо в ліфті, запас їжі в нас є.
Першим сміявся він. Інші підхоплювали сміх із ввічливості. А я знову посміхалася.
Можливо, збоку це виглядало дивно. Але коли живеш із людиною багато років, починаєш звикати навіть до того, до чого звикати не можна.
Найцікавіше, що я ніколи не була повною. Звичайна жінка. Не модель, звісно. Але й не та людина, якій потрібно читати лекції про калорії.
Одного разу після магазину я почула:
— Знову солодке купила? Ти ніби спеціально випробовуєш моє терпіння.
Тоді я не витримала.
— А до чого тут твоє терпіння?
— Бо я дивлюся на тебе щодня.
Він навіть не зрозумів, чому я після цього замовкла.
Через кілька днів я поскаржилася подрузі.
— Слухай, а ти хоч раз казала йому, що тобі боляче? — запитала вона.
— Казала.
— І що?
— Каже, що я все надто близько сприймаю.
Вона помовчала.
— Знаєш, коли людині боляче, а у відповідь їй кажуть, що це її проблема, — це вже не жарти.
Я тоді лише відмахнулася.
Мені здавалося, що розлучатися через такі речі нерозумно. Все ж таки сім років разом. Спільний побут. Звички. Спільні поїздки. Та й вік уже не двадцять.
А потім був день народження його друга.
Я досі пам’ятаю запах шашлику, музику дев’яностих і фразу, яку із задоволенням стерла б зі своєї пам’яті.
Дружина іменинника винесла торт.
— Ой, тільки їй великий шматок не кладіть, — сказав мій співмешканець. — А то потім скаже, що блискавка не застібається.
Я помітила, як присутні почали відводити погляди.
І раптом мені стало нестерпно соромно. Але не за себе.
За нього.
Додому ми поверталися мовчки.
А наступного ранку я відкрила шафу й дістала валізу.
Спочатку він навіть не зрозумів, що відбувається.
— Ти куди зібралася?
— Йду.
— Через той торт?
— Ні. Через усе, що було до цього.
Він розсміявся.
— Ти що, збожеволіла?
Але вже за годину йому було не до сміху.
