Анжела Петрівна вирішила зрадити чоловікові. Не те, щоб він її не задовольняв фізично — скоріше, морально. Він приносив додому гарну зарплату, любив дітей і кота, захоплювався кулінарією й із натхненням варив борщі. А у вільний час будував заміський будинок. Своїми руками. Таке було в нього хобі. І все б нічого, та не вистачало Васі польоту думки й душевності. Він не був здатний на порив, не вмів так, щоб жінка — ах! — і впала йому до ніг, як стиглий плід. «Прийшов, побачив, переміг» — це було не про Васю.
— Ну вкусив би мене хоч трохи, — інколи з відчаєм просила Анжела Петрівна.
— Акула я тобі? Чи алабай якийсь? — Вася надував пухкі щоки й важко зітхав, усім своїм виглядом показуючи: не може.
Він брав іншим — турботою й ніжністю, що свого часу й підкупило Анжелу Петрівну. Загалом, Вася був затишний, як стоптані капці, і надійний, як березове поліно.
Тим часом Анжела Петрівна була жінка пристрастей. Їй мріялося про високе страждання: «ах, залиште, графе!», «ні, графине, ви моя!», злети, падіння, і зрештою — жадана винагорода. Загалом, Анжелі Петрівні хотілося романтики, якої законний чоловік дати не міг.
Одного разу вона наважилася отримати цю романтику. «Ну й що ж, зрада? — вмовляла себе Анжела Петрівна. — Якщо чоловік не дає бажаного, треба взяти збоку. Лише один раз, і ніхто не дізнається. Хоч зрозумію, як воно буває — з романтичним чоловіком. А то дожила до тридцяти п’яти, а справжньої пристрасті так і не пізнала».
Для отримання бракуючої в організмі романтики Анжела Петрівна вибрала колегу — Костика. Так його називали на роботі, попри наближення сорокаріччя. Костик був неодружений, веселий і неймовірно привабливий. У дам перехоплювало подих, коли Костик — високий, блакитноокий, засмаглий цілий рік — входив до офісу й обдаровував усіх білосніжною усмішкою. Влітку він носив джинси й картаті ковбойські сорочки, взимку — светри грубої в’язки «під Хемінгуея».
Костик давно вже схиляв Анжелу Петрівну до гріха, й нарешті, яскравого квітневого дня, вона піддалася.
— Це буде незабутнє побачення, — змовницьки прошепотів він.
— Яке? — задихнулася від забороненого бажання Анжела Петрівна.
— Сюрприз, — усміхнувся Костик.
У суботу Анжела Петрівна ретельно готувалася до падіння: прийняла ванну з ароматичними оліями, зробила укладку й макіяж, одягла тонкі чорні панчохи зі швом, дороге спіднє, чорну сукню, що підкреслювала фігуру. Червоне кашемірове пальто, легкий шовковий шарфик і чоботи на шпильках завершили неперевершений образ.
Вася, як завжди, пропадав за містом, на будівництві будинку. Діти були зайняті своїми справами. Почухавши за вухом кота, якого теж звали Васею, Анжела Петрівна випурхнула назустріч забороненій пристрасті…
Побачення було призначене на морському вокзалі, що Анжела Петрівна теж вважала романтичним. До того ж, вона здогадувалася: Костик поведе її до щойно відкритого поруч розкішного морського ресторану.
Костик уже чекав її біля пірса.
Вітер грався з білявим волоссям, а шкіряна льотна куртка підкреслювала різьблений профіль. Анжела Петрівна не могла відірвати погляду і знову дивувалася, як тонко Костик відчуває стиль: він виглядав так, наче зійшов зі сторінки старого підручника, де друкували чорно-білі героїчні фото.
Всупереч її очікуванням, Костик узяв її за руку і повів до порома, що відходив на острів Вузький. Анжела Петрівна ледь посміхнулася: саме там нещодавно відкрили ще розкішніший морський ресторан.
Над водою віяв крижаний вітер. Пасажири сховалися в салоні, та Костик наполіг залишитися на верхній палубі. Він підвів Анжелу Петрівну до борту, розкинув руки і нахилившись, прошепотів:
— Як у «Титаніку».
Холодний порив підняв доглянуту укладку сторчма, вибив сльози з очей, і Анжела Петрівна відчула, як розтікається туш. Сам же Костик, прикрившись її тілом, почувався чудово.
— Ніар, фар, форевер ю ар… — підспівував він вітру.
Фільм «Титанік» вона терпіти не могла й засинала вже на п’ятій хвилині показу. Але цього разу терпіла заради омріяної романтики. Нарешті, розмазана косметика і зачіска, що перетворилася на дикий ірокез, зробили її схожою на скаженого Чингачгука, коли пором причалив.
І знову, замість ресторану, Костик повів її пустельним узбережжям. «А чи не маніяк він часом?» — майнула думка. Каблуки впивалися в слизьке каміння, гладкі підошви ковзали, і Анжела Петрівна з сумом думала про зіпсовані чоботи.
— Ось ми й прийшли, — урочисто промовив Костик, вказуючи на гурт людей біля багаття.
Компанія була строката: двоє літніх чоловіків, юнак років шістнадцяти й кілька жінок у непевному віці. «Ну, не маніяк, — полегшено видихнула, — але хто зна, може, вони всі?»
— Зачекай, моя фея, — кинув Костик і кудись зник.
Анжела Петрівна присіла на мокру колоду, подумки прощаючись із кашеміровим пальто. Незнайомці мовчки варили «Доширак», пускали по колу пластикові стакани з горілкою. Їй теж запропонували, але вона відмовилася.
Невдовзі Костик повернувся і, сяючи, поклав їй на голову вінок із кульбаб:
— Для тебе, моя фея. Перші цього року.
Жовтий пилок осипався на шовковий шарф від Hermes. Анжела Петрівна скреготнула зубами і взялася за телефон, щоб перевірити розклад поромів. Але гучні оплески змусили підняти очі.
— Присвячується моїй прекрасній дамі! — урочисто виголосив Костик.
Він прийняв драматичну позу, дивився вдалечінь, і знову нагадував кадр з героїчного фото. Анжела Петрівна навіть на мить забула про чоботи, що коштували пів зарплати. Костик вдихнув на повні груди й почав вигукувати:
— Моя. Не твоя. Тільки моя.
Я тебе буду радувати!
Давати!
Тобі, собі…
— Ви його муза! — захоплено прошепотіла якась з жінок. — Як я вам заздрю, він справжній геній!
— Радувати! — продовжував Костик, рубаючи повітря рукою.
— Завжди. В усі роки.
Навіть коли посивію.
Для тебе буду Сонцем.
Зорею.
Швидкою ходою…
— Кудлатою п…ою, — різко перебила його Анжела Петрівна, підводячись.
Вона вихопила стаканчик із рук жінки, вихилила горілку одним ковтком, гордо поправила ірокез, висякалася в Hermes і рушила до порома. Костик отетерів, а потім кинувся за нею.
— Моя фея, тобі не сподобалися вірші? Я писав їх для тебе…
— Це були вірші?! То ти поет?
— Так, останній романтик, співець прекрасного…
— Краще б ти маніяком був. А ці люди хто?
— Члени Приморського союзу поетів…
— Та які вони там члени, — махнула рукою Анжела Петрівна.
— Але ж наша пристрасть! Я планував ніч у наметі, під зорями…
— І срали б під кущем, — сухо відказала вона.
— Це єднання з природою…
— Та ти просто без грошей! — раптом осяяло її.
Костик посміхнувся:
— Поетові чужа меркантильність.
— А зарплату ти куди діваєш?
— Мамі віддаю. Я з нею живу…
— І одяг вона купує? Все ясно.
— Анжелочко…
— Анжела Петрівна. І ще раз підійдеш — премії позбавлю.
Образ романтичного героя розвіявся остаточно. Вона зітхнула від образи й рушила геть. Пором довелося чекати три години, тож додому повернулася затемна. З кухні тягнуло запахом борщу. Анжела Петрівна хутко зняла пальто й подалася у ванну змивати сліди «Титаніка» та «романтичного побачення».
Незабаром вона вже сиділа за столом, сьорбала гарячий борщ, зварений Василем. Тезка-котик вмостився під ногами й мився. Анжела Петрівна думала, що, мабуть, не так уже й погано бути солідною головною бухгалтеркою з надійним чоловіком, міцним домом, стабільною фігурою і гордим ім’ям — Анжела Петрівна, а не якась там «Анжелочка».
— Ти сьогодні особлива, така гарна, — несміливо сказав Вася. Трохи зібравшись із думками, додав: — Хочеш, укушу?
— Не треба, — відмахнулася вона.
— Але ж ти романтики хотіла…
— Та до біса ту романтику, — махнула рукою Анжела Петрівна. — Пішли, я тебе й без романтики люблю.
