Марину виховували її бабуся Марія Федорівна та дідусь Василь Павлович, батьки її тата. Так склалося через нерозсудливу матір дівчинки, яка залишила її напризволяще…
Одного дня Марія Федорівна надовго запам’ятала події. Того ранку вона трохи прибрала в хаті та взялася за обід. Жінка місила тісто для пиріжків, коли раптом у двері гучно постукали.
Марія з подивом рушила до дверей. На порозі стояла незнайома жінка, яка тримала на руках маленьку дитину.
– Ну, здравствуйте! – вигукнула гостя з насмішкуватим виразом обличчя. – Як поживаєте?
– А ви хто? – здивовано спитала Марія Федорівна, намагаючись зрозуміти, хто перед нею.
Незнайомка голосно засміялася, ніби була вдома, і впевнено зайшла в хату.
– Ольга, – сухо представилась вона. – Ось, приймайте «подарунок»!
Жінка поклала дитину на ліжко, повернулася до дверей і, не пояснюючи нічого, вийшла.
Марія застигла в нерозумінні.
– Це ваш онук, дитина Олега, – сказала незнайомка, вже стоячи на порозі. – Він нас утримувати не хоче, тож дбайте самі. У вас тут і місця вистачає.
З цими словами вона пішла. Марія й Василь так і не зрозуміли, чи правда це, і хто насправді була ця Ольга.
Вони викликали Олега. Син приїхав і підтвердив зв’язок із Ольгою. Однак виховувати дитину він відмовився.
– Весілля у мене на носі, – відмахнувся Олег. – Що я нареченій скажу?
Так і залишилася Марина у дідуся та бабусі. Батько її не навідувався, як і мати. Для дівчинки бабуся стала мамою, і тільки пізніше Марина дізналася правду.
Василя Павловича не стало, коли Марині виповнилося дванадцять. На похорон приїхали Олег та його сестра Катерина.
Марина називала їх дядьком і тіткою, бо бачила їх дуже рідко, і ті ставилися до неї з байдужістю.
– А чому онуки не приїхали? – спитала Марія Федорівна у Катерини. – У тебе вже дорослі діти, могли б провести діда…
– Мамо, не починай, – відповіла Катерина. – У них свої справи, та й дорого. Ти ж їм на квитки не скинула б. Усе на Марину витратила.
– Я ж на поминки витратила все, а ще пам’ятник потрібно замовити…
Старенька тяжко зітхнула. Діти, які мають гарну роботу і живуть у великому місті, лише вимагали допомоги. А вона залишилася з онукою на руках.
Час ішов. Після навчання Марина повернулася додому. Вона влаштувалася на роботу й почала дбати про бабусю. Марія Федорівна часто хворіла, і єдиною підтримкою для неї була онука.
Олег і Катерина почали частіше навідуватися, кожен окремо. Вони заводили розмови про будинок, але бабуся воліла мовчати.
Якось брат і сестра приїхали одночасно. Це сталося випадково. Вони сперечалися голосно, навіть не помітивши Марину в сусідній кімнаті.
– Твоя дочка Марина! – кричала Катерина. – Половину вартості будинку виплати, і нехай живе!
– Вона сама працює. Та й житло їй, може, дадуть. Моя дочка доглядає матір, отже, будинок мій!
Марина вийшла з кімнати, і розмова стихла. Вона пройшла повз них із холодним спокоєм.
– Я давно знаю, хто мій батько, – сказала дівчина. – Але тепер бачу, що вам від мене потрібне лише майно. У мене немає ні батька, ні матері, зате є бабуся.
Катерина та Олег оніміли, а наступного ранку поспішили поїхати, пояснивши матері, що мають невідкладні справи.
Марина допомогла бабусі дожити останні роки в спокої. Будинок давно належав їй – це було рішення самої Марії Федорівни. І тепер Марина будувала своє життя з вірою, що її родина буде щасливою.
